Але я відчуваю в ній фатальність.
Я обожнюю її волосся, очі
Вони ніби зносять мені дах.
Я обожнюю ігривість і боюсь залишитись без її ніжного запаху..."/
Це було недавно, всьоголиш декілька списаних лірикою сторінок тому назад.
Це було теплого, розніженого котячими лапами, ранку.
Це було стримано, неочікувано і толерантно.
Кажуть, що люди забули про кохання
Віддаються фальші.
Кажуть, що бароко замінило класицизм,
А романтизм за гранями реальності.
Це такий запашний момент коли не тіла, а душі танцюють степ.
Стверджують, що розум тепер ірраціональний.
Але люди, ще досі серйозно списують небо своїми антрактними виставами.
Хтось починає з прологу, хтось з нової соти сторінок, хтось спускає очі в низ і дописує останні слова чи репліки.
От тільки Вічність завжди вірна її ніколи невидно, вона завжди з нами і про неї докінця ніхто не знає.
До когось, вона приходить в снах, тихо лягаючи у ліжко звертається клубочком.
До когось, вона призирлива, а когось боїться,
Когось терпить, а когось припідносить.
Так, вона бува іронічна
Але іноді вона слабка..
Кажуть, що в вічності не буває замків
Але вона буває істеричною і водночас доброю до нудоти.