Мовчання...
І знову я вибираю кохання з стегматами.
Здається воно,
ще зовсім зелене,
не стигле й на смак схоже на шматок
цегли, яку хотіли зробити вишнею але
як завжди нічого не вийшло...
Ніч приготувала знову сіре небо,
що б коли я його поглядом їстиму то подавилась.
В мене наче вселилась сновида
я сон замінила на фільми.
Знаєш, любий чому я так часто з тобою погоджуюсь і ніколи не влаштовую гучних істерик?
Тому, що мабуть, ще досі
є таке кохання, яке все терпить,
а потім зривається бо зубна щітка лежить не на своєму
місці і чашка не помита...
Іронічно ховаєш совість у шухляді з
шкарпетками і білизною.
Посуті, я перед тобою не заплямована, чиста.
Але відчуття ніби
я оголенна стою посеред вулиці,
а ненаситні погляди оглядають моє тіло,
і мені від того ніяково, соромно і хочеться
крізь цю холодну бруківку провалитись,
щоб мене більше ніхто й ніколи не бачив.
Ти коли небуть таке відчував?
Просто іноді
я хочу тобі сказати „ кохаю “,
а це відчуття змушує мовчати.
Хоча ми ж просто з тобою друзі.
І просто час від часу дружимо з тобою в губи.