В целях безопасности спрыгнуть с крышы
Отрезав волосы ждать чуда
Неслышим окутавшись в собственных отголосках страхов
Мы будто куклы
Но нам дан разум
Дабы избежать глупости
И изменится вырасти
Но дано это не каждому
только тому кто ищет
Ищи мой друг свою дорогу жизни
Не стань марионеткой
Не стань массовкой в личном фильме
Але я відчуваю в ній фатальність.
Я обожнюю її волосся, очі
Вони ніби зносять мені дах.
Я обожнюю ігривість і боюсь залишитись без її ніжного запаху..."/
Це було недавно, всьоголиш декілька списаних лірикою сторінок тому назад.
Це було теплого, розніженого котячими лапами, ранку.
Це було стримано, неочікувано і толерантно.
Кажуть, що люди забули про кохання
Віддаються фальші.
Кажуть, що бароко замінило класицизм,
А романтизм за гранями реальності.
Це такий запашний момент коли не тіла, а душі танцюють степ.
Стверджують, що розум тепер ірраціональний.
Але люди, ще досі серйозно списують небо своїми антрактними виставами.
Хтось починає з прологу, хтось з нової соти сторінок, хтось спускає очі в низ і дописує останні слова чи репліки.
От тільки Вічність завжди вірна її ніколи невидно, вона завжди з нами і про неї докінця ніхто не знає.
До когось, вона приходить в снах, тихо лягаючи у ліжко звертається клубочком.
До когось, вона призирлива, а когось боїться,
Когось терпить, а когось припідносить.
Так, вона бува іронічна
Але іноді вона слабка..
Кажуть, що в вічності не буває замків
Але вона буває істеричною і водночас доброю до нудоти.
Мовчання...
І знову я вибираю кохання з стегматами.
Здається воно,
ще зовсім зелене,
не стигле й на смак схоже на шматок
цегли, яку хотіли зробити вишнею але
як завжди нічого не вийшло...
Ніч приготувала знову сіре небо,
що б коли я його поглядом їстиму то подавилась.
В мене наче вселилась сновида
я сон замінила на фільми.
Знаєш, любий чому я так часто з тобою погоджуюсь і ніколи не влаштовую гучних істерик?
Тому, що мабуть, ще досі
є таке кохання, яке все терпить,
а потім зривається бо зубна щітка лежить не на своєму
місці і чашка не помита...
Іронічно ховаєш совість у шухляді з
шкарпетками і білизною.
Посуті, я перед тобою не заплямована, чиста.
Але відчуття ніби
я оголенна стою посеред вулиці,
а ненаситні погляди оглядають моє тіло,
і мені від того ніяково, соромно і хочеться
крізь цю холодну бруківку провалитись,
щоб мене більше ніхто й ніколи не бачив.
Ти коли небуть таке відчував?
Просто іноді
я хочу тобі сказати „ кохаю “,
а це відчуття змушує мовчати.
Хоча ми ж просто з тобою друзі.
І просто час від часу дружимо з тобою в губи.
Как идиома жизни
Как тысячу чертей и один Бог
Но сердцем жив лишь тот кто верен
И тот кто верит победит
А мне на сердце положили грешность
Придав таинственность плену
Несу изнемогая вечность
Танцую и пою
Как воин предаётся сладости плену
Как месяц отдаётся солнцу
Так и я пишу слова
Рождая муки гнева
В твоём плену как в царстве Одиссея